«...1932—1933 рр. в Україні був великий голод. Не було ні війни, ні посухи. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки безневинних людей зійшло у могилу — старих і молодих, дітей».
Це було не стихійне лихо. У селах зібрали великий урожай хліба. Але весь хліб із колгоспів було наказано здати і вивезти. Вивезли навіть той, що залишився на насіння. Потім почали забирати хліб і у селян. Коли хліб було відібрано, відбирали все, що можна було їсти. Люди з'їли все ще до Нового року. Різдво було голодним. Вижили ті, у кого хтось працював у місті. Там видавали пайок, хоч він був бідненьким. У селах Східної У країни вимирали цілі села, славні козацькі родини. Люди були доведені до відчаю, пухли від голоду і божеволіли, їли полову, парили солому.
Життя людське — найсокровенніший дар Божий, і кожне — дорожче над усі цінності земні й небесні, і кожне має зберегтися в пам'яті поколінь і нинішніх, і грядущих, бо ми люди. Ніколи не пізно... Покаятися і стати на шлях істини і любові, бо голоси мучеників із тридцять третього, що померли насильницькою жахливою смертю, волають до наших сердець і розуму, щоб сказати пекуче слово правди.
Тому сьогодні, 26 листопада, ми згадуємо цю трагічну сторінку історії українського народу та даємо обіцянку передати знане прийдешнім, щоб світла пам'ять спокутувала несправедливе замовчування минулого.Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запізненням на багато років, тих великомучеників нашої тяжкої історії — мільйони українських селян — жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору хвилиною мовчання і помолімося за їхні невинні душі.
Центр «Ліра» куратор Лариса Арзамаскова |
